Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначучим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.
— І мої діточки десь ідуть до школи, — подумав капітан і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоб тепер у тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.
— Щоб їх хоч раз іще побачити, хоч здалеку! — думав капітан, слідячи очима кожну купку проходячих дітей. — Хто знає, може то вже останній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні!?
Сльози закрутилися в нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Маріяцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п'ятьох хвилин мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відци на Собєського, вийшов на Губернаторські Вали й направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика заля стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.
— Спізнюся на цілі три хвилини! — подумав капітан, поглядаючи на годинник. — Вони там певно вже чекають. Подумають, що я струсив.
