Та нехай собі думають, що хочуть. Покажу їм, що з кашею ззісти себе не дам.
Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги від рогу намісництва до стрільниці видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резигнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олив'яні. Обмірковував, де має вимірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трапить його неохибно, коли сам швидше не буде траплений. Мірячи в голову, легше хибити, та трапний постріл, звичайно, буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трапити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону живота і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан. Убити Редліха відразу, на місці, — так! Це буде чесно, цього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть — ні! Аджеж він — чоловік, не кат! Аджеж Редліх ще вчора був його другом!
На площі перед казармою, званою по старому „Heumarktscaserne“, кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в машерованню, робленню карабіном і стрілянню без набоїв. Салютували йому, коли переходив повз них. Якесь тоскливе почуття заворушилося в його душі на вид тих людей, уставлених у два ряди, з лицями червоними від морозу і втоми,
