і проходили випростувані, як тики[1]. Капітан глядів широко витріщеними очима, але не бачив їх і зовсім не відповідав на їх німі повітання. Ціле те муравлисько людей, що снувалося перед його очима, здавалось йому чимсь так безмірно далеким, чужим, ілюзійним, що даремно силувався б видумати якийсь зв'язок між ним та своєю істотою.
— Та не вже ж моя жінка, моя Анеля, до спілки з тою Юлією мала займатися веденням дому розпусти? Моя жінка, Анеля… і дім розпусти!
Ця думка, котру ще вчора вважав просто смішною в її дивоглядності, чимсь неможливим і суперечним з усіма законами природи, тепер нараз видалася йому чимсь таким простим, таким близьким, таким природнім… Юлія, її товаришка, вдова, жінка практична і без скрупулів[2]. Анеля — солом'яна вдова, двоє дітей, скупа пенсія, заробітку ні відки ніякого… Писала про лекції — аджеж це брехня! Грала колись на фортеп'яні, та зовсім не так добре, щоб могла давати лекції. Значить — спільне підприємство! Гарненьке помешкання, меблі… пансіоник для дорослих панночок — і полювання на веселих пасажирів, маючих[3] паничів, що бажають рафінованої і дистингованої[4] розкоші. Полювання на золотих пташків, котрих можна скубти. В першім ряді на військових, офіцерів і вищі ранґи! На аристократію! А доходи на половину. І оце весь секрет її ощадности і доброго господарювання! І оце ядро й суть історії з бароном Рейхлінгеном! О, так! Тепер розумію!
