Аджеж виїзджаючи, я остерігав її перед ним. Виявляв для неї велику симпатію, глибоку пошану, бував майже день-у-день в нашім домі. Держала його здалека від себе. В своїх листах ніколи не згадувала про нього. Це мені видалося підозреним, та я не хотів робити їй прикрости, розпитувати її докладно. А потім нараз ота моральна руїна баронова, ота шалена злість, що блискала в його очах при самій згадці про Анелю. Називав її на переміну ангелом і чортом. О, розумію, розумію! Визискала його намєтність[1], не задовольнивши її. Вона і її приятелька виссали його, довели до страти маєтку, чести й розуму. Як вони це осягли? Ах, чи ж тяжко догадатися?
І з шаленою бистротою, з якимсь чортівським ясновидженням капітан заглиблявся в те море огиди, поринав у ньому, силкувався змірити його глибину. Те, що ще недавно видавалось йому загадковим, запутаним, повним суперечности й темним, тепер роз'яснилося нараз, робилося зрозумілим, ясним і виразним як сажневі букви. І він сквапливо, з неситим лакомством прочитував ту страшну книгу, котрої кожне словечко перед годиною рад би був змазати кров'ю власного серця. З безмірним огірченням мусив повторяти сам собі, що досить утратити до тла всяку пошану для чоловіка, щоб наскрізь зрозуміти всі його найтайніші замисли й мотиви.
А все ж таки помимо цього песимістичного погляду, помимо численних і важких познак, що потверджували вину Анелі, капітан чув, що не перестав любити її, що в його біднім, непоправнім серці не перестала ще тліти
- ↑ Намєтність — пристрасть (з польського).
