було сумніву. Кожна хвилина вагання і непевности могла повести за собою найпагубніші наслідки.
А в такім разі поперед усього — демісія з військової служби конечно потрібна і то, як стій. Не для того лише, що кожна стріча з військовими тепер була би для нього моральною тортурою та надто правдоподібно наразила б його на ряд нових конфліктів, подібних до того, який вийшов у нього з Редліхом, але також для того, що в тій акції, яку тепер мусив розпочати для регабілітації свойого домашнього вогнища, треба йому було повної свободи руху, свободи диспоновання[1] своєю особою в такім розмірі, який зовсім не дав би погодитися з обов'язком військової служби. А вкінці почував це капітан, що сама справа, яку тут прийдеться вияснити, є така, що само її публічне піднесення зовсім не підхоже до військового чоловіка, і що коли сам у тій хвилі не подасться на пенсію, то вже в найближчих днях може надіятися зпенсіоновання ex offo[2], коли справа зробиться голосною. Написане вчора подання про димісію, кинене на папір, як йому здавалося, тільки на те, щоб догодити дивному жінчиному капризові, тепер придалось йому дуже. Не гаючись ані хвилини, капітан подався до генеральної команди, застукав до дверей „подавчого протоколу“ і вніс там своє подання на величезне чудо та диво присутніх у канцелярії функціонерів, котрі бачили, як чемно і по-приятельськи генерал позавчора вітав прибувшого з Боснії капітана.
Вийшовши з канцелярії, капітан рішився йти додому. Була вже десята година. Мусить
