голосною серед цілої боснійської залоги. Один цуґ[1] із його компанії, ганяючись за повстанцями босняками, загнався був надто далеко між гори. На чолі цуґу стояв капрал, добрий хлописько, відважний і рішучий, але не особливо інтеліґентний. Інтеліґенцію в тім цуґу репрезентував Віцко і він ніс у своїй торністрі[2] кільканадцять динамітових набоїв, що їх капітан зажадав був від військової команди для якоїсь воєнної потреби.
Не бачучи небезпеки, вояки розложилися в маленькім ліску, уставили карабіни в піраміду, розложили вогонь і почали пекти барана, що його зловили в часі походу через недалеку гору. Та коли спокійнісенько були зайняті цією роботою, забувши про всяку обережність, роздався постріл ось-ось за їх плечима. Перелякані посхапувалися, похапали карабіни, та в тій хвилі побачили, що цілий лісок з усіх боків був обставлений повстанцями.
— Не важтеся стріляти! — крикнув до них ватажок повстанців. — Бачимо вас усіх, кожного маємо на цілі. Коли тільки раз стрілите, в тій хвилі відповімо по свойому і кожний з вас упаде пробитий щонайменше чотирма кулями.
Всі вояки оніміли з переляку і стояли з карабінами в руках, безрадні, як барани, призначені на заріз. Один тільки Віцко, львівська дитина, не стратив присутности духу. В одній хвилі окинувши оком терен, побачив, що лісок був зложений з досить рідких великих дубів, підшитих густим, але низьким хащем. Побачив дальше, що повстанці обставили лісок з усіх боків, але очевидно побоювалися, чи в хащах
