Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/162

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

нема засідки і для того не підступали занадто близько. В його голові заблисла спасенна думка.

— Слухай мене, Миколо, — шепнув до капрала. — Роби, що тобі скажу, а все буде добре. Кажи нам тепер зробити „Duckt euch!“[1], а сам балакай з тим босняком. Подавай вид, що хочеш піддатися, але торгуйся, як можеш найдовше. А сміло, не показуй по собі ніякого страху!

— Duckt euch! — крикнув капрал, обертаючися до своїх вояків, і ті в одній хвилі за Віцковим приміром присіли на почіпки і щезли таким робом боснякам з очей, хоч і не зовсім. Усе таки користь була та, що бодай не могли їх почислити і мати на цілі.

— Що робите? — крикнув босняк, котрий не розумів команди, але бачив, що його становище було тепер далеко не таке корисне, як перед хвилею.

— Аджеж не стріляємо, — добродушно відповів капрал. — Я велів їм сісти, щоб кому з них не прийшла охота стрілити. Знаєш, часом чоловіка рука засвербить.

— Проклятий шваб! — буркнув босняк, додавши своє звичайне масне слово на адресу спеціяльного святого тих „швабів“, котрі в додатку говорили чистою українською мовою і могли з босняками досить добре порозумітися без товмача.

— Так чого ж хочете від нас? — питав капрал.

— Піддайтеся! — мовив ватажок.

— Гм, одним словом, багато жадаєш, — цідив звільна капрал таким тоном, як коли би в Дрогобичі на ярмарку з якимсь чужосільним циганом торгувався за конину. — А знаєш, брате,

  1. Присісти!