цеї назви серед таких обставин. Що це знов за загадка якась? Гуртер, стотисячний багач, властитель кількох фабрик — два дні нічого не їв! Він має бути цей бідний старчик, що вчора впав на тротуарі перед його очима і для котрого він з милосердя дав гульдена? Вихор думок, побоювань і підозрінь, що вже потрохи був заспокоївся, наново загудів і завертівся в його голові. Одним рухом руки попрощавши услужного Віцка, капітан кинувся підбігцем на Бернардинську площу, скочив до першої стоячої там дорожки[1] і велів везти себе до краєвого шпиталю.
Гуртер сидів на ліжку з подушкою, підложеною за плечима, і при помочі сестри жалібниці їв росіл, коли капітан війшов до нумеру. Це була могутня, костиста, але дуже вихудла фігура в грубій шпитальній сорочці і плетенім із заполочі кафтанику, надітім поверх неї. Його лице пофалдоване зморщками, немов висушене яблуко, мало колір старого пергаменту і було обведене довгою, розчіхраною сивою бородою. Був подібний до костельного діда й капітанові здавалося навіть, що почув від нього легенький запах церковного кадила.
Побачивши капітана, Гуртер увесь затрясся і випустив ложку, що її власне ніс до рота.
— Ах!.. Синку! Капітане!.. Таки ти прийшов! — пробубонів тремтячим, перериваним і якимсь розбитим голосом. — Я ж просив пана Бога… перед смертю… ох… бо вже недовго, синку! О, недовго! Але сідай! Сідай ось тут, коло мене, близько! Маєш крісло? О, так! Подай мені руку!
Капітан мовчки взяв крісло і сів у головах коло Гуртерового ліжка. Його серце стискало
- ↑ Дорожка — фаєтон візника.
