щось мов залізними кліщами. Подав Гуртерові руку, котру дідусь притулив до своїх уст і обілляв слізьми. Капітан силкувався не допустити до цього; сльози старого чоловіка пекли його, як краплі розпаленого олива.
— Що робите, татку? Дайте спокій!.. — скрикнув, відриваючи свою руку від уст старого.
— Ні, ні! Не протився! Дай руку, дай!.. — шептав Гуртер. — Я, старий дурень… Я старий дурень… (хлипання переривало йому бесіду) винен тобі… цю сати-сфа… ох, ох!.. факцію!.. Бог мене карає… і справедливо… за мої гордощі… за мої прокляті гордощі… і засліплення!..
Капітан з жалем і співчуттям слухав тих слів, хоч їх порядок, їх причиновий зв'язок був йому незрозумілий. Та проте не перебивав Гуртерові, що, кінчачи при помочі сестри жалібниці своє снідання, постогнуючи і від часу до часу заходячися кашлем, так говорив дальше:
— Дурний я був, синку! Гордощі засліпили мене… ох! Знаєш, кого Бог схоче погубити… кахи-кахи-кахи!.. Не можу!.. Не потягну вже довго, а так багато мав би тобі розповісти! Знаєш, чую, що серце в мені замерзло. Не вмерло живе ще, але замерзло. Хотіло би розтаяти інколи стрепенеться, але само не може… Дурень, дурень!.. Я сам заморозив його, а тепер від цього вмираю!
Перервав своє балакання. Сестра примусила його з'їсти решту росолу, що й так уже був геть вистиг. Капітан сидів без думки і тільки механічно глипав очима на те, що діялося коло нього. Тим часом сестра, нагодувавши Гуртера, поклала подушку на її звичайне місце, а потім помогла старому лягти, накрила його коцом[1]
- ↑ Ковдрою.
