і відійшла, не мовлячи ані слова і тільки злегка кивнувши капітанові головою на прощання.
— Так ось… що то я мав тобі сказати, — знов заговорив Гуртер, підводячи на капітана свої очі без блиску, запалі глибоко і майже прислонені стрепіхатими бровами. — Спасибі тобі, тисячне спасибі за те, що навідався! Подай мені руку… не бійся… хочу тільки приложити її ось тут, до серця… Знаю, знаю, ти добрий, щирий чоловік! Я дізнався про це, та аж по часі. Давніше, коли я був маючий, коли я був сліпий, коли я морозив своє серце і огортав сталевим панцирем, тоді не хотів я навіть чути ані знати про тебе. Я ненавидів тебе з глибини душі. Я погорджував тобою. Я прокляв Анєльцю, що вийшла за тебе замуж. Ох! Бог мене покарав. Спустив на мене два удари, синку, один тяжчий від другого. Відібрав мені маєток і відчинив мені очі!..
Хлипання без сліз, що потрясло цілим його тілом, не дало йому далі говорити. Потім надійшов довгий пароксизм кашлю, так що аж сестра жалібниця прибігла, щоб переконатися, чи пацієнтові не грозить яка поважна небезпека. А коли кашель минув, у кімнаті запанувала тиша й стояла кілька хвилин, поки дідусь відхлипався і видихався настільки, що міг говорити дальше.
— Перед чотирма роками я стратив усе, що тільки мав, — говорив далі Гуртер.
— Перед чотирма роками!? — скрикнув капітан, не можучи опанувати свойого зворушення і кинувся на кріслі мов опечений.
— Так синку, перед чотирма, — потвердив Гуртер, не розуміючи того зворушення. — Довга ця історія… Підвели мене, ошукали, нехай їм цього Бог не забуде! Я лишився без кусника
