хліба. Зробили мене костельним дідом… Ой, важкий це хліб, та що ж, я мусив… Тоді я згадав про вас, про Анелю, про тебе… Я довідався, що ти в Боснії… Я написав до Анелі, вияснив їй своє положення, благаючи її помочі. Не відписала… По році я написав другий раз. Не відписала нічого… Я занедужав… Утратив місце… Старий, ні до якої роботи не спосібний… кому хочеться держати дармоїда! Прийшлося жебрати, простягати руку по кусник хліба. Тоді я подумав, що все ж таки… Боже мій! Аджеж вона моя сестріниця! Аджеж я виховав, вивінував[1] її! Адже чень не викине мене за двері. Про Анелю я так думав… і вибрався до вас. З Кракова… піхотою… по жебранім хлібі… в голоді і холоді… Ох, синку! Чую, що справедливо Пан Біг карає мене за мої гріхи. Але ж і кара його тяжка-тяженька!
Капітан сидів при цих словах мов на тортурі. Кожне речення цвяхом убивалося йому в тіло. Кожний зойк старого, мов шріба, викручував йому сустав. Кожний напад кашлю палив його, як смолоскип. Він силкувався не глядіти на Гуртера, щоб не зрадитися перед ним з тим, які страшні муки завдають йому його слова. А старий, викашлявшися, тяг дальше свою річ:
— Не відписала мені! Забула про мене й не хотіла пригадати собі. Може це й справедливо. Може так мені й належалося за те, що я вперед забув був про вас. Та все ж таки повинна б була… Ох, синку, не дай Боже ані тобі ані їй куштувати того, що через ті чотири роки було моєю щоденною стравою!
Обтер важкі сльози, що покотилися йому з очей і заблудили в глибоких зморшках лиця
- ↑ Вивінувати — дати придане.
