— Але ти, ти мене не відіпхнеш, правда? Даси мені пристановок на решту моїх днів? — обернувся Гуртер тремтячим голосом до капітана.
— Алеж батечку! — скрикнув цей, обнімаючи обі його висохлі руки своїми долонями, — чи ж могли ви хоч на хвилю сумніватися про це? Тільки видужайте настільки, щоб могли відци рушитися.
— О, видужаю, видужаю! — сквапно мовив Гуртер. — Чую, що Бог тебе посилає до мене. Сама твоя присутність додає мені сили і здоров'я. Спасибі тобі, синку! Стокротне спасибі!
А потім меланхолійно киваючи головою, додав:
— Але її боюся… Анельці боюся. Пильнуй її, синку! Добра була дівчина, розумна, енергійна. Та я проклятий, я нещасливий затроїв її душу! Я вщепив у неї ту пиху, ту погорду супроти нижчих, нужденних, упосліджених… Той страх перед недостатком і вбожеством… Ту погорду для бідноти… І боюся, синку, щоб та хопта[1] не приглушила в її душі благодатних зерен. Аджеж не відписала мені ані раз, коли я їй признався, що я бідний і пропадаю в нужді. Не потішила мене, не простягла мені руку з підпорою. Це, синку, злий знак, дуже злий! Цією зброєю, яку я їй віткнув у руку, побила мене самого. Пильнуй її, бо це дуже небезпечна зброя!
Капітан, блідий і холодний, як труп, дививсь на Гуртера мертвецькими очима, а потім встав і почав сквапливо прощатися зі старим. Чув, що довша його присутність на цьому місці, довше слухання Гуртерових слів доведе його до стеклости, до божевілля. Обнятий тривогою,
- ↑ Хопта — бур'ян.
