Гірш не переставав плескати його по плечі.
— Ну, аджеж пан капітан мудрий чоловік! Що панові довго говорити? Аджеж пан знають, я є ревізор поліції і вмію трошки думати. А тут прецінь не треба великої мудрости, щоб зміркувати, що ота вдова капітанова, що займалася вербуванням дівчат, це не хто інший, як тільки ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми її вчора арештували, не була також із нею в спілці? Це дуже можливе, а комісари, що перебирають папери тої пані, мусили це вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапиться! Я йду тепер на поліцію і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараюся, з чемности для пана капітана це зроблю, бо пан капітан певно в тій цілій поганій історії зовсім невинний, що ревізія прийде до панства хіба аж десь над вечір або може аж завтра рано. Так значить, кланяюсь панові капітанові!
І не чекаючи капітанової відповіді, Гірш ухопив капелюх і щодуху вибіг з кімнати.
Капітан кільканадцять хвилин сидів, як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчилося, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес життя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілився б подумати — величезна, нічим незмита, віковічна ганьба впала на нього і роздавлює його на шматочки своїм тягарем. Дізнавав такого почуття, немов би був зерном, що в шалених обертасах крутиться в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскується на тисячі частинок, на порошок, на муку̀, а кожна з тих частинок, одну малесеньку хвилину почуває ще
