навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожну найдрібнішу рисочку, кожний рух, кожний погляд, кожне слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зламалася сила її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена вона упала на крісло.
Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови цих дітей, ганьбою покрила їх ім'я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:
— Коли б ти була вмерла, заким мала зробити це все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно…
Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа. Її лице не являло вже тепер того льодуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірности, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний вогонь починав помалу розгоратися в її очах і випалювати рум'янці на її так нагло і передчасно зів'ялих щоках.
— Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? — запитала звільна, цідячи слово за словом.
Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.
— Ти хотів покинути мене й дітей без слова прощання?
— Щоб я був ніколи й не бачив тебе!
