— Значить, ти ніколи не любив мене?
Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.
— Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! — крикнув він.
— Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?
— Що значать усі ті жертви супроти цієї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Аджеж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?
Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.
— Одно тільки бачу, що ти трус, тростина, що хитається з вітром! Це бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касина? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неї і виступи. Що побут у Львові буде для тебе занадто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі, в горах!
— Але ганьба! Свідомість ганьби, що тяжить на тобі, на мені, на наших дітях! Ця страшенна свідомість, котру мушу завсігди носити з собою, мов гадюку, завішену при грудях! Чи й це нічого?
— О, мій любий фарисею! Яке ж то нараз делікатне сумління збудилося в тобі. Страшенна, нечувана ганьба! А в чім же лежить ця ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій
