ські серця. Благодатне тепло виваблювало щораз нові громади різнобарвних квітів із землі.
Щораз нові громади святочно одягнених людей виходили із тісних хатин у поле, на вулицю, на прохід і дружню розмову. Коло батьків, що під вечір позасідали широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, граючися та наповняючи повітря криком і гамором, мов громада галок. Усі вони зібралися нараз і побігли в поблизький невеличкий лісок, що стелився на стоці Чорної Гори і припирав майже до самого Перегинська. З шумом і криком побігли діти в лісок на квіти й ягоди, хоч уже сонце хилилося до заходу. Із дітьми побіг і малий Андрій. Прибігши вже до стіп самої гори, заки увійти у ліс, хлопчина мимоволі підніс очі вгору. Сонце якраз запало за сам вершок Чорної Гори й червоним світлом облило за собою широкий край небозводу. На тій червоній основі рисувалася в диких, пошарпаних і гострих формах, мов скаменілий кістяк велетня, Чорна Гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія. Інший предмет зайняв у тій хвилині цілу його увагу. На самім вершку Чорної Гори, на найвищому шпилі гори, де хіба вірли[1] слали свої гнізда та мовчки просувалися хмари, стояв непорушно, як камінь, із зложеними навхрест руками, чоловік у гуцульській одежі. Його велетенська стать рисувалася виразно на криваво-озаренім небі. Видно було його голову, схилену вниз, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори
- ↑ Вірли — орли.
