Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/338

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Тепер він наш, берімо його! Тепер нас шершень не вкусить, — крикнув весело Невеличкий.

Опришки окружили Петрія й стиснулися довкола нього так, що не міг навіть рушитися.

— Берімо його, в'яжімо! — командував Олекса.

Петрій пізнав, що всякий опір даремний, що він зовсім безоружний, тому спокійно дав із собою все робити, що хотіли його вороги; він знав, що опір іще більше роздразнив би їх. Він мовчав і смілим поглядом дивився на розбишак, що шнурами в'язали його руки.

— Ну, ну, Петрію, — став казати з усміхом Невеличкий. — Прошу вас, не гнівайтеся на мене за ту штучку! Я міркую, що ви розсудливий чоловік, ще й похвалите мене за проворність!

Тим часом товариші вже зв'язали Петрія й заткали йому рот. Олекса й Демко надзирали пильно, аби все було тісно й сильно, і насмішливими поглядами мірили раз-у-раз свою жертву.

— Бачиш, Петрію, що й на тебе прийшла пора закоштувати наших рук! — казав Демко.

Олекса, оглянувши шнури, крикнув до своїх:

— Далі наперед на приготоване місце!

Два товариші прискочили до Петрія і взяли його за рамена. Один пішов перед ними, а решта ззаду, і в такім супроводі рушив Петрій на місце свого несподіваного й невільного нічлігу.

Посеред темних чагарів, серед глибоких дебер, на споді котрих шуміли потоки, завалені зверху гнилими ялицями, камінням й по-