Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/339

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

валеними трамами, здіймався, мов острів високий, недоступний, круглий, зверху плоский стіг, високий, боками обривистий, а на версі порослий грубими, столітніми смереками. У їх стіп лежала безліч гнилого лому, попереплітаного яснозеленими смугами повзької нетоти[1] та розлогими, густими корчами ожин. Лиш одна вузенька стежечка вела крізь завади вгору на досить широку поляну, про котру ніхто із довколичних селян не знав певно, крім властивих лісових птахів. На середині тої поляни стояв прегрубий, з кори обдертий і зверху надломаний пень, котрий міг би не одно оповісти, і від того оповідання не одному слухачеві застигла би кров у жилах. Тепер чекав його знов один із тих давніх празників!

Із великим трудом дісталися розбишаки з своєю жертвою на ту поляну.

— Ну, ми на місці! — крикнув, тяжко відсапуючи, Демко, що перший вийшов на поляну, і як довгий простягся на м'який, густий мох, що зеленим руном покривав цілу її площу.

— Розложім огонь, товариші! — сказав Невеличкий.

І зараз кинулися два товариші та запалили купу сухого лому. За хвилину облилася та безлюдна закутина ярким світлом, а старі смереки цікаво поглядали на сцену, яка посеред них відбувалася. Петрія привели, майже притягли два розбишаки за рамена. Вони так довго трудилися, поки дістали його в свої руки, що буцім не вірили собі, що держать його, і не хотіли його випустити з рук, хоч він цілком не пручався й не старався втекти.

 
  1. Lycopodium.