Стара Горпина останніми днями справді завдала Олексі Довбущукові та його спільникам не мало клопоту, хоч не могла дослідити всього, що вони виробляли за той час. Вони також не догадувалися, що хтось слідить за ними, а те, що вона явилася на їх зібранню в пустці, вважали чистим припадком і новим доказом її старої ненависти. Але оба парубки, після того, як вона ударемнила їх намір занапастити Олену, завзялися припильнувати її всю ніч, догадуючися, що цієї ночі може статися щось важне для їх спільного діла.
Доходячи до своєї хати, яку лишила замкнену, як звичайно, стара Горпина здивувалася немало, побачивши, що під хатою на призьбі сиділи оба молоді Довбущуки, немов дожидаючи її. Була вже досить пізня година. Сонце давненько вже спустилося за гору, але вечірня сутінь не була ще така густа, щоб Горпина ще з перелазу своєї обори не пізнала досить незвичайних гостей, що сиділи перед її хатою.
— О, а ви чого тут? — запитала вона сердито. — Чи ще вам чого треба від мене? Мало тобі того одному з другим, що дістав у лісі?
— Та певно, що мало,— відповів з усміхом Сенько.
— Хочемо заробити на більше, — додав Ленько, — і не вступимося відси, хоч би ви почастували нас іще раз так.
— Маєш іще раз! — промовила сердито Горпина і вдарила його кулаком у плече.
