Ленько засміявся, приймаючи це ніби за жарт, і сказав поспішно:
— Дякувать! А тепер просимо вас приймити нас на ніч.
— Ого! А то чому? Хіба не маєте своєї хати?
— Що з того, що маємо, коли нам там нема місця. У тата гості! — відповів Ленько, а Сенько раз-у-раз усміхався, дивлячися на бабу.
— Та брешеш, дурисвіте! — скрикнула баба, подобрівши трохи. — Нема і в мене місця для таких ночівників. Ідіть геть і дайте мені спокій!
І при цих словах вона відімкнула дерев'яним ключем, який мала у себе за поясом, сінешні двері своєї хати і війшла до сіней. Ленько вхопив за клямку і пхнув двері на перед себе, аби за нею також війти до сіней, але стара заперлася з середини плечима о двері так нагло, що Ленько попустив, не надіючися опору, а баба зараз із середини засунула двері грубим дерев'яним засувом.
— Ідіть геть! — кликнула вона з середини до внуків. — Нема для вас місця в моїй хаті.
— То ми переночуємо й під хатою, добре? — крикнув із надвору Ленько, аби баба знала, що вони не вступаються з місця.
Баба не відзивалася більше з хати, і вони оба, не говорячи більше нічого, посідали на призьбі перед вікнами. Думка підстерегти стару Горпину цієї ночі зродилася в Леньковій голові якось сама собою, а тепер йому ніяково було вертати. Посидівши якийсь час на призьбі, він піднявся й заглянув крізь вікно до хати, але вікно було з середини заслонене червоною хусткою. Сенько рівночасно заглянув у друге вікно, але це також було з сере-
