дини закрите якоюсь веріткою. Він застукав до вікна і кликнув:
— Бабуню, чуєте?
— Чую, чую, — відповіла з середини стара.
— Може би ви дали нам дещо повечеряти?
— Не дам нічого. Раз вам казала, ідіть собі геть!
— Добре, добре! — сказав Ленько. — Але ми ще почекаємо.
Вони знов посідали на призьбі й сиділи мовчки. Вечір запав уже. Небо, ввесь день погідне, засунулося над вечір густими хмарами, а тепер постуденіло значно, зірвався вітер, немов збиралося на дощ. Братам стало холодно. Вони слухали, чи стара не вештається по хаті, чи не розпалює в печі, але в хаті не чути було нічого. По добрій півгодині Сенько знов застукав до вікна, знов почав кликати бабуню, але цим разом із хати не було ніякої відповіді.
— Ходімо геть! Вона, певно, спить уже, — сказав Сенько до брата.
— Е, ні! — відповів Ленько. — Почекай, я тут щось змайструю.
У заслоненім хусткою вікні одна шиба давніше вже була вибита й заткана жмутком соломи, обвиненим шматою. Ленько без великого труду витягнув те заткало, а потім, упхавши руку до середини, відщепив і відчинив вікно. Заглянути до хати крізь вікно він не міг, бо в хаті було зовсім темно, тому він, не докликаючися бабуні, вліз вікном до хати й покликав за собою меншого брата. Цю штуку в цій хаті, так само як і в своїй батьківській, робили вони не раз давніше ще малими хлопцями. Щоправда, цим разом їм робилося
