Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебри, чагари, гнилі ломи й пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, який забрав їй щенята з леговища.
— Боже мій, що за страшна робота, який нечуваний злочин скривають ті глухі ліси! І який другий злочин містять у собі німі стіни пустині!.. Боже, коби він лиш не згинув у страшних муках, до яких ті нелюди готовляться! Коби лиш його не замучили, заки вернуся!..
І стара напружувала всі сили і знаними стежками гнала далі вглиб лісу.
Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини, і знов сховалося. Знов мигнуло й знов зникло, мов надія в душі того, що тоне.
— Слава Богу, вже близько… ось уже! — прошептала стара, тяжко віддихаючи з утоми. — Коби лише стражників було досить!
І добуваючи решти сил, погнала до світла. Незабаром серед темряви ночі зарисувалася невиразно невеличка, луб'яна колиба[1] перед її очима, в якій від кількох тижнів пересиджували стражники, що слідили за бакунярями[2] й пильнували ладу й безпеки тих відлюдних околиць. Таких стійок було досить по лісах, а з найближчих сіл люди повинні були доставляти їм поживу. Звичайно, робив це війт, але так потайки, що мало хто в селі знав, де вони.
