— Відчиніть, на милість Бога, відчиніть! — закричала стара й з цілим розмахом гримнула собою в двері колиби. Двері пирсли під напором, і стара влетіла до середини…
Широким колесом палає серед поляни на „Глухім Острові“ вогонь. З одного боку ватри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив'язаний Петрій, а з другого боку сидять серед розмови три „товариші“, курячи люльки. Невеличкий з іншими товаришами давно вже подався, щоб сповнити свій плян, а слідом його пробування на острові була хіба кров, котрою був побризьканий пень і ціле тіло Петрія. Сам Кирило стоїть, прив'язаний до страшної колоди, поранений і змучений; лице його бліде, на декотрих місцях то темно-синє, то криваве, але його погляд усе спокійний і рішучий, як перше.
Опришки поводилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою приневолять його показати скарби. Але побачивши, що все дарма, рішилися вжити гостріших способів: тортур і мук. Особливо цього вечора вони завзялися дізнатися про скарби, бо не щадили ні намов, ні погроз, ні мук. Невеличкий радив іще зачекати, а сам, не тратячи часу, попровадив своїх на Довбущуківку.
— Шкода, що ми тут мусіли лишитися, — казав один волоцюга. — Варто би тепер бути з товаришами. Там, здається, буде гарний празник!
— Що мені з того! Я волів би, якби цей собака признався, де скарби сховані, ніж маю брати гріх на душу.