гармонія, ясність, щирість і радість. Які це болючі місця, де вони є, як починалися і якби можна їх повигоювати, цього ані крихітки не знаю. Вони появляються в хвилях, коли найменше можна би їх надіятися. Сама та непевність, та блуканина напотемки мучить мене, мучить Анелю, робить неможливим щасливе життя. А проте я чую, що сама Анеля чи то не хоче, чи не може нічого зробити, щоб розкрити ту тайну, щоб вияснити всю справу. Що це значить? Чи справді є тут якась тайна, що її ховають від мене, чи може тільки я сам тут винен, через свою незручність? Що ж, за п'ять літ циганського життя, майже таборного життя можна відвикнути від товариського життя з делікатніше зорганізованими натурами, чуткішими і вразливішими, такими як Анеля. І справді, я міг не в одному і не раз зовсім без моєї волі вразити її, та чи ж цього було би досить для вияснення цієї дизгармонії, цього нервового, напруження, що починає закрадатися поміж нас? Аджеж вона знає, що я її люблю, знає, як дуже її люблю! Аджеж і вона любить мене, любить дітей і для такої обопільної любови, дарується багато, вибачається дуже багато. Ні, в тім мусить бути щось інше! Але що? Чи мала ж би Анєля утаювати щось передо мною, ховати якийсь секрет? Чи мав би її нервовий напад під час мого оповідання про барона бути справді наслідком почування якоїсь гидкої історії, котру барон міг би був мені відкрити, та тільки його самовбивство до цього не допустило? Алеж це було би страшенно! Ні, її радість з мого приходу, її свобідний і погідний настрій вчора… і свідомість якогось такого вчинку, що поява самої можности його відкриття доводила б її до таких сильних
