— Гарно! — воркотіла вона. — Коли кава вистигне, то я тому не буду винна.
І воркотячи сердито під носом, вернула знов до кухні.
— Алеж це непростимо, — промовила гнівно і пані Діпарк. — Можна б подумати, що Марко робить це навмисне, щоб ми запізнювались на богослуження, скільки раз він тут.
— Може їм буря вночі не дала спати. Я вже перед тим чула, як вони ходили по кімнаті, — мовила, лагодячи пані Бертеро.
Пані Діпарк мала 63 роки. Була це висока особа з дуже ще чорним волоссям, з холодним, правильними зморшками поораним, лицем, строгими очима і приказуючим носом. Довгі літа провадила вона на площі св. Максентія, напроти катедри в Бомонті торговлю модними товарами „Під ангелом хранителем“. Та по наглій смерті мужа, що — говорено — була спричинена банкрутством одного католицького банку, вона нерозумілася на стільки, що спродала склеп і, маючи коло 6.000 франків ренти, оселилася в Майбуа, де в неї був невеличкий домик. Від того часу минуло вже близько 12 літ, а її дочка, пані Бертеро, також повдовівши, швидко й собі ж оселилася тут зі своєю, тоді 11-літньою донечкою Жанвієвою. Нагла смерть зятя спричинила старшій дамі нового клопоту. Він був урядником при фінансах; вона, нерозумно, вірила в його будучину, та оце він умер у бідності, лишивши на її старунок жінку й дитину. Відтоді обі вдови жили в малім, понурім домику без радощів, самітно, віддаючись виключно набожності. Лиш пані Бертеро, висока, темноволоса дама, подібна до матері, з журливим та заляканим поглядом, яку муж
