охоти та веселости, що його унаслідила від батька, засміялася дитячим сміхом, який лишився їй ще й на двадцять першім році, і показала блискучі, білі зуби. Та пані Діпарк наново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.
— Що, Марко ще не готов?
— Зараз прийде, бабусю: він приведе Люїзу.
Вона обняла матір, що сиділа мовчки, і защебетала, як то весело їй, заміжній жінці, бачити себе знов у домі, де прожила дитячі літа. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кожний камінчик і де кожний космик трави мов рідний їй! І поки вона, весело щебечучи для заповнення прикрої хвилі, стояла при вікні з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постаті.
— А бач, отець Филип і брат Фульґенцій. А вони куди це так рано?
Два священики йшли звільна невеличкою площею і, бачилось, заповняли її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. О. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим, червоним лицем, випуленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40-літній, був префектом студій у інституті в Вальмарі, прегарній маєтності єзуїтів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, чорноволосий, сухоребрий чоловік таких самих літ, був зверхником над трьома іншими братами, що разом із ним держали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лікаря психіятра, який і сам умер збожеволівши, і служниці, — нервовий, дразливий чоловік, непосидюча амбітна
