голова. Він голосно і з живими рухами переконував про щось свойого товариша.
— Сьогодні пополудні роздаватимуть нагороди в школі, — пояснила пані Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів робить їм ту честь і сам роздає нагороди. Він, певно, вчора прибув сюди з Вальмарі і йде оце з братом Фульґенцієм, щоб обговорити з ним іще деякі зарядження.
Її слова перервала поява Марка, що нарешті прибув, несучи на руках дволітню Люїзу, яка охопивши його за шию обома ручками, радісно сміялась та кричала.
— Гоп-гоп-гоп! Гоп-гоп-гоп! — кричав Марко, входячи. — Ми їдемо залізницею. Швидше вже годі прибути.
Марко Фроман був не так великого росту, як його брати Матвій, Лука й Іван, з вузчим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло Фроманів. Та що особливо ціхувало його, це були його очі, ясні, лагідні очі, що зазирали аж до дна душі, і темний, м'який, чарівний голос, що захапував духа й серце. Вуси й рідкі фаворити відслонювали трохи повні, але різкі, добрі уста. Як усі сини П'єра й Марії Фроманів, учився він ремесла — літографії; маючи сімнадцять літ, він одержав визволення і прийшов до Бомонта, щоб там докінчити свою освіту при великій літографії Папон-Лярош, Що майже для всіх шкіл Франції достарчала атласів та шкільних мап. Але тут у нього перемогло замилування до вчительства так, що він здав вступний іспит до вчительської семінарії в Бомонті, яку й закінчив, маючи 20 літ, і одержав свідоцтво дозрілости та кваліфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізніше ще
