й цертифікат здібности на вчителя та ставши дефінітивним учителем у Жуанвілі, він на 27 році оженився з Жанвієвою, завдяки запомозі свойого приятеля й опікуна Сальвана, що впровадив його до дому двох дам і щиро радувався та зворушився пишним розцвітом любови обох молодят. І оце вже три роки жили Марко і Жанвієва у своїм селі, що мало ледве 800 мешканців, не вважаючи на вбожество й обмеження, не вважаючи на заводові прикрості, жили веселі й щасливі своєю молодою любов'ю та обопільним посіданням.
Пані Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.
— Ну, та й залізниця! Вона помаліша, ніж почтові фургони за моїх молодих літ, — мовила вона. — Квапмося, бо напевно приїдемо вже запізно.
Вона сіла за стіл і вже наливала молоко до філіжанок. І поки Жанвієва уставлювала високий стільчик малої Люїзи між собою й своєю матір'ю, мовив Марко весело, ніби звиняючись:
— Я задержав вас, правда. А цьому тільки ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати серед того спокою, що тут панує.
Пані Діпарк пила каву і не вдостоїла його ніякої відповіді. Лиш пані Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньці, щасливій жінці й матері, прояснила лице слабою усмішкою. І немов мимохіть, оглянувшися звільна довкола, сказала тихим голосом:
— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що живе на світі.
— А проте, — говорив далі Марко, — чули ми в ночі коло десятої якийсь галас. Жанвієва
