не могла надивуватися: на площі Капуцинів нічний галас.
Але цим старанням, сказати щось жартівливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:
— Це, певно, люди йшли з каплиці капуцинів. Учора вечором о десятій правилася суплікація до найсвятішого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учеників, що цього року приймали причастя. Ну, а виходячи з церкви, діти трохи балакали та сміялися. В усякім разі це ліпше, як ті погані дитячі гри без моральности й релігії.
Ніхто не відповідав на це, і в кімнаті залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатання ложок у філіжанках. Це була стріла на Маркову школу, на його світське навчання та на ті „погані“ забави. Та Жанвієва кинула на нього благальний погляд і він переміг свою дразливість і, обертаючись до пані Бертеро, почав швидко знов говорити, оповідав про своє життя в Жуанвілі та про своїх учеників із замилуванням учителя, що в своїм заводі знаходить джерело вдоволення й радости.
В тій хвилі тишу пустого, понурого квартала знов перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно лунав у душнім повітрі.
— Останнє дзвонення! — скрикнула пані Діпарк. — Я ж казала, що ми вже не поспіємо.
Вона встала й гонила до поспіху дочку й внучку, що ще не подопивали кави, коли втім знов увійшла Пеляжі, бліда, вся тремтячи, з аркушем газети „Малого Бомонтця“ в руці.
— О, пані, то щось страшне, жасне. Рознощик газет говорить…
