Лемана, що разом зі своєю жінкою жив у нужденнім домику при вулиці Крутій, найнужденішій вулиці в цілім Майбуа. Батько, Данієль Леман, десятьма роками старший від своєї сестри Рашелі, з фаху механік, оженився був з любови з католичкою, сиротою Марією Прініє, що була вихована манахинями, а потім стала кравчинею. Молодята любилися дуже сердечно, а коли народився малий Зефірин, його не христили і виховували без ніякої релігії, бо батько й мати з делікатности не хотіли присвоювати його жодне свойому богу. Але по шістьох літах Данієля постигла страшна смерть: колесо машини вхопило його й потрощило перед очима жінки, що якраз принесла була йому полуденок. Пригноблена цим страшним ударом, випхнена назад у погляди своїх дитячих літ, Марія бачила в своєму нещастю кару божу за те, що вийшла заміж за єврея, дала хлопчика охристити й віддала його в школу боніфратрам. Та в тім часі показалося й виступало у хлопця чимраз більше дідичне каліцтво: він згорбатів, і мати, що надармо боролася зі своїм серцем, яке не покидалося споминів про коханого мужа, бачила в тім нову, невмолиму кару божу за свій гріх. Журба, ненастанна таємна боротьба в її душі, надсильна праця звалили її нарешті з ніг, і вона вмерла, коли Зефіринові було 11 літ, і він приготовувався до першого причастя. Тоді Сімон, хоч сам бідний, узяв хлопця до себе, щоб він не був тягарем родичів його жінки, і в своїй доброті та толеранції вдоволявся тим, що давав йому удержання, позволяючи йому приступати до причастя й ходити далі до школи боніфратрів.
