тою була вона дуже покірна міському парохові аббе Кандієнові, а також капуцинам і боніфратрам і особисто водила своїх учениць на катехізацію та на релігійні вправи. Коли побачила страховище, розсипалась і вона окриками переполоху.
— Господоньку святий, змилуйся над нами! Це ж убивство, душогубство! Ай, господоньку милосердний!
Та коли Міньо кинувся крізь вікно влізти до покою, вона зупинила його.
— Ні, ні, не лізьте. Треба вперед оглянутись, покликати людей.
Коли панна Рузер оглянулись за підмогою, побачила о. Филипа і брата Фульґенція, що, надходячи з площі Капуцинів, де Жанвієва й обі дами бачили їх у переході, власне виходили з вузької вулички. Вона підняла руки до неба, немов сам бог оце з'явився їй.
— О, шановний панотче, шановний брате, ходіть швидко, швидко, тут лихо скоїлось!
Оба духовні надбігли і аж дрогнули, побачивши страховину. Енергічний і розумний отець Филип стояв німо, а вразливий брат розсипався пристрасними окриками.
— Ах, бідна дитина! Що за огидний злочин! Така тиха добра дитина, найліпший з усіх наших учеників, і такий побожний, такий гарячий у релігії. Але годі ж нам стояти тут на дворі, мусимо поглянути, як це там сталося.
Панна Рузер не сміла вже тепер зупиняти їх, і брат уліз до кімнати вікном; за ним уліз також о. Филип, який, побачивши обік трупа клубок паперу, підняв його зараз. Учителька лишилася на дворі, більше з обережности, ніж зо страху, і хвилю задержала ще й Міньота.
