доручення відводити дітей, що живуть дальше і яких родичі не могли бути в церкві. А що до Зефірина, то пані Сімонова просила мене вважати на нього, і я привела його додому. Він був дуже веселий, відчинив віконниці, що полишив був лише приперті, і вліз вікном до кімнати, ще й крикнув, сміючись, голосно, що це простіша й вигідніша дорога. Я ще потім постояла хвилю, поки він засвітив свічку.
Марко, що вийшов був з кімнати, слухав уважно цього оповідання.
— А котра то була година? — запитав.
— Рівно десята — відповіла панна Рузер. — Власне годинник на вежі св. Мартина вибив десяту.
Дрож пробігла по всіх. Це оповідання, як бідний хлопчина весело вскочив вікном до кімнати, в якій мав знайти таку страшну смерть, ухопило всіх за серце. А пані Олександрова лагідним тоном висловила думку, що виринула була у многих:
— Це було необережно лишати саму дитину ночувати в такім на відруч положенім покою та ще й з таким низьким вікном. Треба було відай вікно заґратувати.
— Він усе замикав віконниці, — мовила панна Розер.
— А вчора замкнув, поки ви були тут? — запитав знов Марко.
— Ні, не можу сказати цього. Коли я лишила його, щоб іти додому, він власне засвітив був свічку і порядкував образки святих на своїм столику, а вікно стояло наростіж отворене.
— Пан Сімон часто журився тим вікном, — докинув і від себе молодший учитель Міньо, —
