і рад був перенести хлопця десь до іншої кімнати. Він усе доконче поручав йому замикати віконниці. Але здається, що хлопчина не все сповняв те поручення.
І духовні тимчасом повиходили з кімнати. О. Филип, поклавши газету і взірець каліграфії на столі, не мовив ані слова, а тільки придивлявся та прислухався і з особливою увагою слідив за кожним рухом Марковим, а брат Фульґенцій не переставав розсипатися жалібними промовами. Нарешті промовив єзуїт, що, бачилось, хотів вичитати щось із очей молодого вчителя:
— То ви думаєте, що це міг зробити якийсь нічний волоцюга, що, бачачи хлопця самого, вліз вікном?
Марко похопився не висловлювати ніякої догадки.
— О, я не думаю нічого, це вже річ суду шукати та винайти винуватого. А в тім, ліжко не рушене, а хлопець був у самій сорочці, значить, очевидно збирався йти спати. Це веліло би догадуватися, що злочину доконано зараз по десятій. Візьмім так, що хлопець іще чверть години, а що найбільше пів години забавлявся образками. Тоді бачачи, що хтось чужий влізає до нього, був би мусів кричати і хтось мусів би чути його. Ви, панно, не чули нічого?
— Анічогісінько! — відповіла вчителька. — Коло пів одинадцятої я лягла спати. Скрізь довкола було тихо й спокійно. Потім аж коло першої наслідком бурі я пробудилася.
— Свічка лиш трохи надпалена, — мовив далі Міньо. — Значить, очевидно вбійник загасив її, заким назад виліз вікном. А вікно лишив зовсім відчинене, так як його застав.
