По тім ствердженню, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидається на свою жертву й душить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людей, що тремтячи та пригноблені стояли тут разом. Ніхто не хотів висловити якийсь догад, кожний гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарешті о. Филип запитав:
— А пан Сімон хіба виїхав куди?
Ще зовсім оголомшений своїм зворушенням ізза страшної події, Міньо видивився на нього. Марко відповів замість нього зачудований.
— Сімон певнісінько дома. Чи ж йому не дано знати?
— Ій-богу, ні! — скрикнув Міньо. — Я зовсім стратив голову. Пан Сімон учора був на банкеті в Бомонті, але, певно, вернув іще вночі. Його жінка трохи нездорова. Певно, вони сплять іще.
Було вже пів до восьмої, але набовдурене небо було таке понуре, так важко нависло хмарами, що в тім закамарку вулиці видавалося, що ще стоїть сірий досвіток. Молодший учитель, не гаючись, побіг до Сімона. „Гарне пробудження“, — думав він, — приємну новину маю принести своєму зверхникові“.
Сімон був сином незаможнього єврея годинникаря в Бомонті; у нього був брат Давід, трьома роками старший від нього. Сімонові було несповна 15 а Давідові 18 літ, коли їх батько, зубожілий через процеси, вмер нагло від нервового пораження. По трьох роках умерла також їх мати в великій бідності. Давід, старший син, пішов у жовняри, а Сімон записався до вчительської семінарії, яку й скінчив із
