він вибирався з дому, і він був рад, заставши мене майже здоровою, і в своїй радості був такий весели, та охочий, що я мусіла просити його, аби був тихо й не побудив інших, так спокійно було довкола. Ах, хто би то був сказав, що на нас упаде таке страшне нещастя!
Вона стратила рівновагу, яку досі заховувала насилу, і сльози покотились по її лиці; немов шукаючи потіхи й підпори, вона обернулася до свого мужа. Сімон також розплакався, бачачи, що вона плаче, і обняв її ніжно. Діти тривожно поглядали на родичів, і всі присутні були охоплені співчуттям і зворушенням.
— Я трохи здивувалася, що він вернув у таку пору, — додала пані Сімонова без запитання, — бо ж о тій годині не приходить жоден поїзд. Муж оповів мені, як це воно сталося.
— Я мусів бути на тім бенкеті, — пояснював Сімон, — і дуже розсердився, коли, прийшовши на дворець, побачив, як перед моїми очима від'їздив поїзд о пів до одинадцятої. Я не хотів ждати найближчого поїзду, що відходить аж опівночі, але зараз рушив пішки додому. Шість кілометрів, це ж не далека дорога. Ніч була така гарна й тепла. Коли потім о першій розгулялася буря і жінка не могла заснути, я розповів їй, що бачив того вечора. Тому то сьогодні рано ми й заспали довше, не знаючи, що страшна смерть загостила до нашого дому.
Рашеля знов вибухла плачем, а він знов обняв її ніжно, як батько.
— Вспокійся, серце моє! Ми щиро любили цю бідну дитину і дбали про нього, як про власного сина. Ми нічого не винні цьому страшному нещастю.
