нарешті вилабудався з сутолоки, до нього приступив один духовний.
— Ви, власне, вийшли зі школи, пане Фроман. Чи то правда, оце страховище, про яке говорять?
Це був аббе Кандіє, парох від церкви св. Мартина, парафіяльної церкви місточка. Це був чоловік 34 літ, високий і статний, але з лагідним, добродушним лицем, ясноблакитними очима, повними щоками і круглим м'яким підборіддям. Марко познайомився з ним у пані Діпарк, якої приятелем і сповідником був аббе. І хоча не любив клерикалів, то для цього духовного почував певну пошану, бо пізнав у ньому чоловіка толерантного і справедливого, в якого, щоправда, було більше доброго серця, ніж духовних здібностей.
Немногими словами оповів йому Марко всю правду, що дійсно була досить страшна.
— Ах, бідний Сімон! — скрикнув парох зі спочуттям. — Це мусить бути для нього тяжкий удар. Бо він дуже любив цього свого кузена й поступав собі з ним дуже гарно, це я знаю з власного нагляду.
Це добровільне свідоцтво дуже втішило Марка і він іще кілька хвиль розмовляв з парохом. Та ось до них наблизився капуцин о. Теодозій, суперіор маленької чернечої експозитури, що обслуговувала близьку каплицю. Гарна постать з красним лицем, на якому горіла пара вогнистих очей і якому чорнява довга борода додавала маєстатичного виразу. Це був дуже люблений сповідник, славний проповідник з містичною закраскою, якого сердечний голос купами стягав слухачів. Хоча з аббе Кандіє в нього йшла потаємна
