боротьба, то прилюдно супроти нього він поводився з пошаною, як молодший і нижчий слуга божий. І він почав виводити своє глибоке зворушення, свій біль із-за сумної події. Бідний хлопчина! Ще вчора вечором у каплиці всі зглядалися на нього. Він виявляв таку гарячу набожність, виглядав, як правдивий херувимчик з тою білявою, кучерявою ангельською головкою.
Зараз при перших словах о. Теодозія Марко поквапився попрощатися. Супроти цього манаха він почував у глибині душі якусь антипатію й непоборне недовір'я. Йому треба було поспішати на обід, та ледве відійшов пару кроків, коли знов хтось по-приятельськи поклав йому руку на рамені й зупинив його.
— Що, це ви, Феру? А ви відколи в Майбуа?
Феру був учителем у Море, маленькім сільці, чотири кілометри за Жанвілем, де навіть не було пароха, а душпастирство прилучене було до аббе Конясса, жанвільського пароха. Феру жив там у великій бідності з жінкою й трьома дітьми, самими дівчатами. Це був високий, худий чоловік 30 літ, на якому вся одежа видавалась занадто короткою. Його волосся їжилось безладними космаками, спадаючи на широкі, костисті вилиці та на гострокінчасте підборіддя. І він ніколи не знав, куди дівати свої великі руки й великі ноги.
— Знаєте, тітка моєї жінки, склепичарка, живе тут у Майбуа, то й ми у неї в гостях. А тепер чуєте, яку погань заварили з тим бідним малим калікою. От буде новий жир для тих собачих клерикалів. Тепер вони з усього серця накинуться на нас, на деморалізаторів
