та отруйників молоді, на вчителів світської школи.
Марко знав його, як інтелігентного чоловіка, що багато читав, але був розгірчений тіснотою та бідністю свойого життя, так що його душу гризла затаєнна злоба й наповняла її дикими думками про пімсту. Та проте таке злобне розуміння цеї події було для нього несподіванкою.
— На нас, кажете? А то за що? Не розумію, в чім ми тут можемо бути винні!
— Ну, в такім разі ви наївні собі. Не знаєте того кодла. Побачите зараз, як тут усі ті реверенди, всі високодостойні патри й возлюблені фратри візьмуться до діла. А скажіть лише, не дали вони вам досі до пізнання, що то сам Сімон знасилував і задушив свого кузена?
Марко аж кинувся з обурення. Ну, ще чого не стало! Цей Феру дійсно посувається задалеко в своїй ненависті супроти церкви!
— Ви здуріли! Ніхто ані на хвилину не думає про це, ніхто не сміє кинути на Сімона такого підозріння. Всі признають його добрість, його бездоганність. Власне парох Кандіє сказав мені, що з власного нагляду знає батьківське поступування Сімона з нещасним хлопчиком.
Судорожний сміх потряс худим тілом Феру, а його волосся ще гірше збурилося на його подовгастій голові.
— Ій-богу, смішний ви чоловік! Думаєте, що з таким „паршивим жидом“ робитимуть багато церемоній. Хіба паршивий жид має право на справедливість? Будьте певні, що Кандіє і вся та високошановна компанія скаже те, що буде мусіти сказати, коли б показалася потреба,
