щоб паршивий жид був винуватий, щоб через нього завдати удар тим усім безбожникам, людям без батьківщини, що псують французьку молодіж.
А коли Марко, на якого цей лютий песимізм дмухнув ледом, усе ще протестував, він говорив далі ще з більшим завзяттям.
— Дивіться на мене! Знаєте, як поводиться мені в Море! Я терплю голод, зношу погорду, не маю поваги й настільки, як той каменяр, що товче каміння на гостинці. Коли аббе Конясс приходить у село відправляти службу божу, то певно плював би на мене, як би мене здибав на вулиці. А чому? Лише тому, що я не захотів співати з хором у церкві й бути паламарем. За те мені не стає хліба, щоб наситити черево! Ви ж його знаєте, того аббе Конясса? Ну, так, ви там у Жонвілі трошки прикоротили йому руки, відколи вам удалося перетягти на свій бік бурмістра. А проте мусите день-у-день оборонятися, і нехай би ви дали йому на себе найменшу зачіпку, будьте певні, що він знищить вас. Учитель, то піскарський кінь, то слуга всього світу, нужденний лапсердак; селяни дивляться на нього тим оком, що на пса, а ксьондзи спалили б ного найрадніше, щоб завести необмежене панування катехізму.
І він говорив далі з безтямним огірченням про нужду та терпіння тих „кайданярів великої й малої азбуки“, як він їх називав. Сам він був сином вівчаря, і хоча відличний ученик і з відличними свідоцтвами скінчив учительську семінарію, терпів тяжко все життя через свою круглу незаможність, допустившися з почуття чести того нерозважного кроку, що, бувши
