ще молодшим учителем у Майбуа, оженився зі склеповою панною, так само бідною, як він сам, яку перед тим позбавив був вінця.
Але й сам Марко, хоч його жінка мала бабку, що часто робила їй дарунки, хіба ж мався ліпше у Жонвілі, де над ним раз-у-раз висіла мара задовження, де мусів раз-у-раз вести війну з парохом, щоб заховати свою гідність і незалежність. Та й то ще, на щастя, він мав підмогу в учительці дівочої школи, панні Мазелен, дівчині з ясним розумом і не вичерпано добрим серцем, яка допомогла йому помалу повернути на свій бік громадську раду і всю громаду. Але цей факт, наслідок щасливих обставин, був може одинокий у цілому департаменті. А в Майбуа хіба ж було ліпше? Тут була панна Рузер, з душею віддана ксьондзам та манахам, що вривала час на науці, щоб водити своїх учениць до костела і так добре сповнювала задачу оглуплювання на взір побожних законних „матечок що конґрегації не вважали потрібним заводити тут у Майбуа окрему дівочу школу. А бідний Сімон, певно порядний чоловік, чи ж не гнувся він перед усякою наволоччю зо страху, щоб його не копнули, як „паршивого жида“, чи ж не посилав свойого кузена до школи боніфратрів, чи ж не кланявся низенько всій отій клерикалії, що затроювала країну?
— „Собака жид“! — кінчив Феру заїло. — Для тих людей він є й буде все лише „собакою жидом". Учитель і жид, цього забагато на раз. Побачите, побачите!
І його сухоребра постать, живо жестикулюючи, згубилася серед натовпу.
Марко глядів за ним, здвигаючи плечима.
