невдоволенням з усього, що їй видавалося противним строгому правилу. Спокійно їдячи, вона промовила нарешті:
— Пригадую собі, ще за моїх молодших літ у Бомонті щезла дитина. Потім її знайдено при дверях костела св. Максентія, розрізану на четверо, лише серця не було. Винуватили євреїв, що вирізали серце для своїх мац.
Марко витріщився на неї, не можучи промовити ані слова.
— Ви ж, бабусю, не серйозно говорите це! Хіба ж ви вірите в ту огидну дурницю?
Вона обернула до нього свої ясні, холодні очі.
— Говорю лише про згадку, яка оце прийшла мені на пам'ять. Розуміється, я не обвинувачую нікого.
Пеляжі, що власне принесла десерт, позволила собі, користуючи з права старої служниці, вмішатися в розмову.
— Ласкава пані мають повну рацію, що не винуватять нікого. Коби то лиш усі хотіли так робити! А то ціле місто збентежене тим злочином і найстрашніші історії літають з уст до уст. Оце тільки що я чула, як один робітник голосно відгрожувався, що школу боніфратрів слід би зрівняти з землею.
Глибока мовчанка залягла по тих словах. Марко, діткнений ними, кинувся живо, але зараз же стримав себе, як чоловік, що волить свої думки заховати для себе. А Пеляжі мовила далі:
— Я б хотіла просити дозволу в ласкавої пані піти сьогодні пополудні на роздавання нагород. Мій сестрінець Полідор, що правда,
