— Одержав нагороду за добрі обичаї! — кричала вона з радісними гордощами. — А це більше варто, як нагорода за читання та писання, правда?
Правда була в тім, що Полідор, нюньковатий хлопчище, дивував навіть боніфратрів, своїм незвичайним лінивством. Це був високий блідолиций хлопець з ясним волоссям і подовгастим лицем, з якимись замазаними обрисами. Син вічно п'яного каменяря, він утратив матір уже кілька літ тому й від тоді жив з ласки добрих людей, бо батько товк каміння на шляхах. Перейнятий обридженням до праці, лякаючись навіть думки, що і йому доведеться товкти каміння, він здався на волю своєї тітки, яка бажала зробити його іґнорантинцем,[1] потакував їй у всьому й часто забігав до неї до кухні, надіючись одержати якийсь ласий шматок. Не вважаючи на свою радість, Пеляжі нараз обернулась і затремтіла; з лютим обуренням вона повела очима по юрбі.
— Чуєте тих анархістів, пане Марку? Що вони виговорюють на наших побожних боніфратрів за те, що ті так люблять дітей, так дбають про них, мов рідна мати. Ось гляньте на Полідора: він живе у свойого батька на Жонвільському тракті. А вчора вночі, по богослуженню, брат Горжія відпровадив його аж додому, щоб йому не сталось що злого. Чи не так, Полідоре?
— Так, — відповів ляконічно хлопець якимсь тупим голосом.
- ↑ Так називався колись чернечий орден, що держав школи; тепер у Франції зовуть так на смі: усіх манахів, що вдержують свої школи.
