АЛЬФОНС ДОДЕ[1]
Було це зимою 1854 р. Я мав двадцять і три роки. Я тільки що одружився. Маленька рента моєї жінки й уряд копіїста в міністерстві маринарки, який дано мені завдяки заслугам мойого батька, пенсіонованого капітана фрегати, — ось і все, з чого ми могли животіти десь на п'ятому поверсі вулиці де Терн. Ніна мало де й виходила з браку туалети, та мене радо запрошували задля мойого гарного голосу й моєї здатности до товариських театральних вистав, от тим то я й бував у деяких сальонах на вулиці де Варенн, вулиці Монсіє, Барбе де Жуї. Урядницький світ також був створений для мене, та я не мав ще чести парадувати в пантальонах з білого кашміру на рецепціях уТюілеріях.[2] Я й уникав тих великих зборищ у палаті Бурбонів і в палаті міністерства заграничних справ, котрим золоті ковніри й вишивки урядників, повбираних по тодішньому, надавали вид травестованого костюмового балю.
Та ось раз Дюко, міністер маринарки й мій зверхній шеф, захотів у палаті міністерства
