— За мною? Міністер?
Передо мною все закрутилося, сірі мури,вікна, подвійні двері, оббиті полакованою шкурою…
Теперішня молодіж не може й уявити собі, що значив у ту пору міністер у тій великій єрархічній драбині, що йшла від цісаря аж до поліцайника. Маленький копіїст, хоч і співав учора в „Розі і Микольцьові“, покликаний, до кабінету д. Дюко, до його кабінету! Треба було бачити остовпіння всього персоналу.
Міністер зустрів мене, стоячи. Шпакувате волосся, широке лице, обрамоване фаворитами a la князь орлеанський. Живо й приязно він підійшов до мене й підвів мене за рам'я до якогось пана дуже лисого й високого росту, що стояв обернений плечима до коминка і грівся.
— Мій дорогий графе, оце й є наша синя пташка, — промовив міністер услужливо й дуже солодко.
Граф обдивляв мене хвильочку, та докладно, потім запитав, скільки мені літ, якого я роду…“ „Жонатий!.. ще нема дітей? А, тим ліпше…“ Не знаю, чи з байдужности, чи з утоми половина слів так і лишалася у нього між усами. Я не все міг навіть розуміти як слід, зрештою зазнав такого заклопотання, яке находить на нас перед особою, котра напевно вірить, що ви її знаєте, та котрої проте ви не знаєте зовсім. З непевним поглядом, з думками насторожі чоловік слухає, чатує на якесь слово, на якусь подробицю, що могла б навести його на дорогу. Цей вираз непевности й поздержливости подобається дуже; я пізнав це пізніше й побачив зараз же й доказ на те, бо „доро-