гий граф“, незнайомий мені, заявив, що хоче взяти мене на шефа свойого кабінету з платою вісім тисяч франків, помешканням, опалом… попросту сон!
— Згоджуєтесь?
Я мав би не згодитися!
— Ну, і гарно, завтра рано о сьомій годині… на набережжу д'Орсе.
Він усміхнувся до мене звисока, відклонився мені так само, з тою гордою ґрацією, якої я не бачив ні в кого, як тільки в нього, і подався геть. Міністер провів його аж до малого почекального сальону, а потім вернув до мене і простягнув обі руки з виразом щирої радости.
— Ґратулюю вам, мій любий сину!
Я подякував йому за симпатію, та вкінці заризикував показатися йому ідіотом.
— Але хто ж це такий?
Я не міг лишитися в непевності. В Парижі графів так багато, а набережжя д‘Орсе таке велике!
Д. Дюко глянув на мене зачудований моїм щирим виразом.
— Як то! Ви не знаєте? Адже це Мора![1] Президент законодатного корпуса.
І справді, хто ж інший, крім цього великого скептика Мора, крім цього рафінованого сибарита, що показував вид, немов у його життю однакову вагу має і політика, і грошові інтереси, і музика, і любов, — хто ж інший міг би був вибрати на шефа свойого кабінету, кабінету
- ↑ Таку назву має в творах Доде гр. Морні, природній брат Наполеона III, головний організатор державного перевороту з д. 25 грудня 1852 р., що був іменований «президентом парляменту від 1854 до своєї смерти 1865p.
