так давно, що я не можу нагадати цього докладно. Одно тямлю виразно і тверджу напевно, що після цієї, може й необдуманої обережности, я заснув п'яний радощами й що другого дня рано, війшовши до свойого кабінету в антресолях президентури, я знайшов цей ідіотичний лист на своїм бюрку, відкритий, пом'ятий, позачеркуваний синім олівцем.
Ще малим хлопцем я раз топився, топився так, що вже ледве хрипів, мало не вдушився. Я пізнав ту хвилину, коли чоловік умирає, той останній погляд, в котрому клубиться все назбиране в життю, мов при світлі блискавки, ціле життя, безмір і дрібниці, шелест листочків, облитих сонцем ось-ось на березі, що підіймається вгору перед затуманеними очима, і тисячі річей бог зна відколи забутих і далеких, лиць, місць, голосів, запахів, що всі разом толочаться в душу. Оцю хвилину передсмертної тривоги я пережив, побачивши отворений свій лист. Відки він тут узявся? А він, той у горі, що він думав, читаючи його, віднаходячи в ньому чорне на білім ті шепотом повторювані калюмнії, ті низькі леґенди, брехливі як усі леґенди, якими Париж увінчав його герб — королевича неправого ложа?... Слова скакали по папері, переверталися перед моїми очима:
„Велика столиця наша, таточку…“
Серед тиші зимового ранку, присипаного білим снігом, у теплім покою, вибитім шовковими тапетами, слухаючи тріскоту розкішного вогню в коминку за параваном і глухого гуркоту повозів по набережжу, я бачив покій пані де Фешер, де моя бідна Нінета спить ще досі, розкошуючи своїм новим багатством, оцим пер-
