шим днем, за котрим підуть дальші подібні, — а тут я вертаю мов громом прибитий: „Вставай!.. Мусимо забиратися… Все пропало…“ Адже ж справді все пропало, про це нема й сумніву. Що я можу відповісти чоловікові, котрий тільки що показався таким добрим для мене? Як виправдуватися супроти оцього незбитого доказу? Димісія, без галасу, без балакання, — це був одинокий чесний і заслуженний вихід для мене. Але, мій боже, який же це удар!
Роздались кроки, тихенько відчинилися двері. Я обернувся. Це був Мора, вже в рукавичках, з капелюхом на голові, одягнений добірно, як завсіди, та дуже блідий, з тою прозорою блідістю паризького ранку. Не зважаючи на моє зворушення, що проте було видне навіть у моїм несмілім поклоні, він подав мені папір.
— Маєте тут кого? Треба мені двох відписів із оцього… дуже чистеньких… для цісаря і цісаревої.
І наближаючися до мойого бюра, додав:
— Ану, чи потрафите прочитати моє писання?
Це був нарис його найближчої промови при відкриттю парламенту, написаний дрібним нервовим скорописом, половина слова звичайно недокінчена так само, як і в його говоренню. Я читав дуже добре.
— Зробіть же це швиденько і принесіть мені до Тюілері. Я йду туди.
В тій самій хвилі наші погляди, мов під впливом електричного току, зустрілися на мойому листі.
— Подеріть цю дурницю, — промовив він ледве чутно, не дивлячись на мене.
— Ох, пане графе…
— Ані слова більше. Це лишиться між нами… Робіть так, щоб я забув про це.
