саду, висипаних піском, під руку з прибічним ад'ютантом. Це було в початку жовтня 1872 р., на день чи два дні перед воєнним судом. День був сірий та приємний, тихе повітря доносило хіба десь-колись гуркіт барабана від форту Саторі та гуркіт залізничих поїздів, що переїжджали через ліс, бухаючи парою і шелестячи листям.
Маршал ішов, не мовлячи нічого, немов роздумуючи над чимсь. Нараз він зупинився й обернувся до прибічного ад'ютанта.
— Я хотів би — промовив — щоб ви вияснили мені, що за якийсь той адмірал Бінґ, про котрого пишуть по газетах з приводу моєї справи… Це, певно, якийсь оперетковий герой з театру Варієте або Пале Рояль, щось таке як швайцарський адмірал або генерал Бум. Правда, полковнику?
Прибічний ад'ютант припадково був чоловік досить очитаний і знав докладно те, про що питали його, і був трохи в клопоті, що має відповісти. Та проте вважав за потрібне розвіяти ілюзію свойого шефа й вияснив йому, що адмірал Бінґ був англійський моряк з XVIII віку, котрого французька ескадра під проводом де ля Ґаліссоннієра мала честь побити й примусити до втечі недалеко пристані Пор-Маон, яку тоді облягав Рішеліє.
Маршал. Ага, так! Рішеліє… знаменитий кардинал… Справді, справді… я чув дещо про нього.
Ад'ютант (несміливо). Даруйте, маршале! Це не той Рішеліє! Це був інший.
Маршал (дуже зачудований). Ах, невже? То був іще й інший?.. Я ніколи б не повірив… Але говоріть дальше, полковнику.
