Ай, якже то ясніли паризькі дахи цієї ночі! Яка тиша, який супокій, яка надприродня ясність! Внизу вулиці чорні від болота, мов важкі льодові ріки. Ґазові лямпи сумовито миготіли серед ожеледі ринштоків. А вгорі, доки догляне око, поверх палат, веж, терас, бань, під тонесеньким шпилем святої каплиці й тих тисячів стиснених дашків, похилених один до одного, іскрився сніг білий-білий з синьоватим полиском. Це було немов друге місто, надземний Париж, завішений між пустою темною глибиною і фантастичним місячним сяйвом.
Хоча ще не було пізно, всі вогні були погашені, ніде ані трошки диму не клубилося понад дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря, мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минулої весни, так само позбавлені тепла й життя. І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямах паризькими вулицями, немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних, мов зимові дерева, перепліталися понад пустими вулицями, куди ніхто не ходив ніколи, крім паризьких горобців, котрих гострі тонесенькі сліди туди й там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у цю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася,
