скакала по берегах ринви, а їх цвіркотання було одиноким голосом, що нарушав побожну тишу, врочисту ожиданку цього міста дахів, покритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.
Паризькі горобці. Та й сучого ж сина холодно! Ніяк не заснеш. Чи кулькою стулися чи насторош пір'я, мороз не дає спати, так і щипає.
Один горобець (здалека). Гей! ви інші, гей! Сюди живо! Я знайшов старий комин в металевою шапкою; в ньому ще пізнім вечором горів огонь. Попритулюймося до нього, тут нам буде тепло.
Вся купа (злітається до нього). Чи бач! А й справді. Якже ж тут добре. Якже ж тут тепло, — нема що й казати… Гурра з утіхи! Піу, піу… Цвір, цвір, цвір…
Комин. Не будете ви тихо, вуличники! Їй богу, тільки ви одні смієте кричати в такій хвилі, коли ввесь світ дожидає і мовчить. Глядіть, навіть вітер запер у собі дух. Ані одна хоруговка не ворухнеться.
Горобці (тихіше). А що ж це таке буде, дідусю?
Комин. Як то! Ви й не знаєте, що цієї ночі є свято дахів? Не знаєте, що сьогодні прийде Цар-Різдво роздавати дарунки дітям?
Горобці. Цар-Різдво!
Комин. Еге ж! Коли б ви бачили там внизу в домах, скільки там маленьких черевичків понаставлювано довкола теплого попелу! Є там усякі, різної величини. Є малесенькі черевички з дрібоньких ноженят, що ще ледве ходять, а є й чобітки, що стукають так міцно, оживляючи своїми кроками ціле помешкання; є чобітки, обшиті футерком, і є ті бідні шла-
